Єврейська тема очима українських поетів.
Українці та євреї — близькі, нерозлучні і навіть схожі народи. Взаємний вплив двох культур — це нескінченна тема. Пропоную цитати і вірші видатних українських письменників про єврейський народ та про Ізраїль.
У “Кобзарі” Тарас Шевченко для опису прагнень та думок про Україну використовує біблійні сюжети :
I коли тебе забуду,
Iєрусалиме,
Забвен буду, покинутий
Рабом на чужинi.
супроти тебе силу невблаганну
сліпої долі. Оточив тебе
народами, що, мов леви в пустині,
рикали, прагнучи твоєї крові,
послав на тебе тьму таку, що в ній
брати братів не пізнавали рідних,
і в тьмі з’явився хтось непоборимий,
якийсь дух часу, що волав ворожо :
«Смерть Україні» !
– Та знялась високо
Богданова правиця, і народи
розбіглися, немов шакали ниці,
брати братів пізнали і з’єднались.
І дух сказав : «Ти переміг, Богдане !
Тепер твоя земля обітована».
І вже Богдан пройшов по тій землі
від краю і до краю. Свято згоди
між ним і духом гучно відбулося
в золотоверхім місті. Але раптом
дух зрадив. Знову тьма, і жах, і розбрат.
І знов настав єгипетський полон,
та не в чужій землі, а в нашій власній.
А далі розлилось червоне море,
і розділилося по половині,
і знов злилось докупи й затопило –
кого ? Ой леле ! Новий фараон
пройшов живий через червоне море,
але їздець і кінь пропав навіки.
Співай, радій, ненависна чужинко,
бий в бубни і лети в танок з нестяму,
кінь і їздець в червонім морі згинув,
тобі зостався спадок на покраси,
бо зносиш ти України клейноди,
святкуючи над нею перемогу.
Такий для нас був вихід із Єгипту,
немов потоп. Заграло та й ущухло
Червоне море, висохло, й осталась
безрадісна пустиня після нього,
і став по ній блукать новий Ізраїль,
по тій своїй землі обітованій,
немов якась отара безпричальна.
З отарою блукали й пастухи,
вночі за тінню йшли, а вдень з вогнем.
Коли ж у їх з’являвся дух величний,
що вогняним стовпом палав у тьмі,
а вдень ішов, мов туча грізно-біла,
вони не вірили своїм очам,
і врозтіч розбігались манівцями,
і попадали ворогам в полон.
Чи довго ще, о господи, чи довго
ми будемо блукати і шукати
рідного краю на своїй землі ?
Який ми гріх вчинили проти духа,
що він зламав свій заповіт великий,
той, взятий з бою волі заповіт ?
Так доверши ж до краю тую зраду,
розбий, розсій нас геть по цілім світі,
тоді, либонь, журба по ріднім краю
навчить нас, де і як його шукать.
Тоді покаже батько свому сину
на срібне марево удалині
і скаже : «Он земля твого народу !
Борись і добувайся батьківщини,
бо прийдеться загинуть у вигнанні
чужою-чуженицею, в неславі».
І, може, дасться заповіт новий,
і дух нові напише нам скрижалі.
Але тепер ? як маємо шукати
свому народу землю ? хто розбив нам
скрижалі серця, духу заповіт ?
Коли скінчиться той полон великий,
що нас зайняв в землі обітованій ?
І доки рідний край Єгиптом буде ?
Коли загине новий Вавілон ?
Враження від поеми Івана Франко “Мойсей” влучно передав художник Олександр Ройтбурт :
Поэма “Моисей” — потрясающий пример того, как нееврей выступает страстным приверженцем еврейского идеала, певцом исторической миссии еврейства. Вряд ли какое-то другое произведение, прочитанное мной в детстве, настолько способствовало формированию моего национального чувства. Я бы рекомендовал франковского «Моисея» к обязательному изучению во всех еврейских (и не только) школах Украины (и не только).
Ось перші строки з Прологу цієї поеми.
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий !
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.
Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних ?
Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність ?
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність ?
Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов’ю,
Тобі офіруючи душу й тіло ?
Вірш Максима Рильського “Єврейському народові” :
Народе, що землі дав геніїв великих,
Народе, що несеш із вікових глибин,
Високий, чесний дух серед обмовин диких,—
Низький тобі уклін !
Нас хліб живив один, одні поїли води.
Ділили, як брати, ми радість і печаль,
І нам за землю цю, за цвіт її свободи
Життя віддать не жаль.
Знов щастя навкруги простелеться безкрайнє,
В кривавій боротьбі йде перемоги час,
І нам світитимуть великий Маркс і Гайне,
І вам — пророк Тарас.
Хай буря зла, мов звір,— її ми переборем.
В огні, в диму боїв одважно ми ідем
І з мудрим усміхом, як сивий Мойхер-Сфорім, —
Як Шварцман наш — з мечем.
Нас не зламать повік, бо ми не поодинці,
А попліч ідемо крізь темряву негод…
Не умирать, а жить, євреї, українці !
Нехай живе народ.
1942
Тепер вірш Павла Тичини “Єврейському народові”
Народ єврейський ! Славний ! Не втішать
тебе я хочу. Кожен хай тут слуха :
в цей час, коли синам твоїм вмирать
прийшлося від фашистського обуха, –
я хочу силу, силу оспівать –
безсмертну, вічну силу твого духа !
Вона родилась ще давно – тоді,
як був ти нерозсіяним і цілим.
Буяли в тобі сили молоді !
І розцвітав цвітастий шлях, як килим…
Та ось підкрався ворог – і в біді
ти голубом забився сизокрилим.
Ах, голуб, голуб !.. Образ він душі
твоєї був колись…Але як стався
той злам, коли і ниву й спориші
тобі стоптали й ти не покорявся
врагу, а кинув поклик «сокруши !» –
то образ голуба на сокола змнявся.
О, скільки раз в середньовіччі ти
скорятись не хотів ні королеві,
ні героцогам ! Й було не страшно йти,
коли звучали голоси сталеві
і Ібн Габірола з темноти,
і Езри, й Іуди – мужнього Галеві !
А в дев’ятнадцятий суворий вік –
ой, скільки від царів ти настраждався !
«Єврей ? – сміялись : – це ж не чоловік
і не людина». І в колючках слався
твій шлях, – і шлях, здавалось, вже заник…
Аж тут Шолом-Алейхем засміявся !..
Цей сміх, мов нерозгризений горіх,
все на царів котивсь, котивсь… Лиш згодом,
як розкотився він по стежках всіх
далеко й опинився між народом, –
царі тривогу вдарили. Та тих
не вбить, в яких життя кипить підсподом…
Але ж на Заході ! – твої брати
і сестри в кігтях звіра-людоїда
ще тяжко мучаться. О, де знайти
тих слів, щоб висловить : яка огида
проймає нас до нього ! Не гніти,
проклятий ! Правда встане вогневида !
Вона поборе ! Правда вже встає !
І там, де греки, серби і хорвати,
виковується гнів. Вже виграє
сурма для помсти. Доки ж, доки ждати ?
Чи мо хай душогуб усіх уб’є ? –
Повстанцям час до битви вирушати.
Й повстанці йдуть, в стратегії своїй
то появляються, то в ліс зникають…
Кипи, наш гнів, грозою пломеній
за дике гетто у Європі ! Знають
хай німчики, що є відплата : – Стій !
По всьому світу грози наростають…
І ми – під переблиски блискавиць,
під грім тих гроз народів – тяжкість грузу
з євреїв скинемо. Доволі ниць
лежати їм ! Доволі мук і глузу
дурного Гітлера ! Залізна міць
підниметься з Радянського Союзу !
Ми чуєм із Європи плач : Рахіль
за дітьми за своїми тужить, — мати
вбивається… Ах, сльози ці і біль
в віках обвинуваченням звучати
проти німоти будуть ! Їй як сіль
в очах єврей. Ну, що на це сказати ?
Народ єврейський ! Славний ! Не втішать
тебе я хочу. Кожен хай тут слуха :
В цей час, коли синам твоїм вмирать
прийшлося від фашистського обуха, —
я хочу силу, силу оспівать, –
безсмертну, вічну силу твого духа.
1943
Із збірки Дмитра Павличко “Єврейські мелодії” вірш “Прощання”.
Прощанье
В душе твоей, печальная еврейка,
Ещё жива Украйна, как мечта.
Щебечет в ней днепровский соловейко,
Видна гречихи белая фата.
Тебе сжимает горло ностальгия,
Хотя Днепру не сказано «Прощай !».
Ты плачешь ? Плачь ! Но не созрел внутри я
Спросить, зачем родной бросаешь край.
Ты – мать, а не изменница, я знаю,
Ты хочешь дать народу своему,
Не только речь. но и дыханье мая,
И это ясно трезвому уму.
Народ – младенец , только что рождённый :
Принять родной язык – его успех..
Не спрятать речь родную в ящик сонный
Иль в душу, словно первородный грех.
На языке родном без разрешенья
Чужих людей заговорит народ,
И матери родимой песнопенье
Весь мир на чашу дружбы созовёт.
Отчизна – хлеб, но ведь она – и слово,
И не поставлю я тебе в вину
Того, что петь ты хочешь васильково
В том Гефсиманском памятном саду.
Душа печали неисповедима,
Но ты за реки, горы и мосты
Идёшь к вершинам Иерусалима, —
Неся туда и песни, и цветы.
Так будь же счастлива, твой путь нетленен,
Но грусти я не в силах превозмочь :
Здесь твоих предков – двадцать поколений,
Ты, плоть от плоти, Украины дочь !
И ты, и ты должна бы с сыновьями
Нести труды и пожинать плоды,
Когда бы не воздвигли между нами
Стену пренебреженья и вражды.
На той стене базальтовой до срока
Застыла соль слезинки вековой,
Но я скажу и Богу, и пророку :
«Не там, а здесь Израиль Твой родной !
Нет, я не буду плакать, я ведь родом
Из тех, кто скалы рушит*… Я вздохну –
И со своим, да и с Твоим народом
Разрушу эту подлую стену.
1988